Алла Лебедєва. Коли кохання пахне, як зима...

Коли кохання пахне, як зима,

Коли немає ні землі, ні неба,

З колін піднятись мушу я сама,

Хоч інколи здається, що не треба…

Коли повітря вже не вистача,

І серце захололо, мов каміння,

Я мушу спалахнути, як свіча,

Перетворивши душу на проміння…

Коли нема навколо ні душі,

Коли немає сили й ворухнутись –

Я мушу дотягнутись до межі…

Адже я завжди встигну повернутись

Коли ж світанок душу осія,

А страх мені під ноги кине зброю,

З імли повстане нове світле «я»,

Що вміє жити в злагоді з собою…