Веде мене по полю манівець…
І час, як стрілка – із кінця в кінець…
Він, як миттєвість, швидко промине…
Чи він такий, неуловимий час,
Що у тенетах затискає нас?
Чи він таким здається лиш тому,
Що мало тих, хто віру йме йому?
Чи час – нашарування маячні,
Що уночі наснилася мені?
Нестримний, незбагненно-вільний плин
Закручених спіралями площин?
І інколи здається – ось воно,
У ті часи невидиме вікно…
У той прекрасний світ, що був і є,
В якому і життя усе моє…
Ось я й стою на зламі відчуттів,
На зламі швидкоплинних тих часів…
Коли наважусь – я пірну сама…
Ось ще була – і вже мене нема…
Немає коментарів:
Дописати коментар