Я іду, відчуваючи тілом п”янку прохолоду,
Я грудьми зустрічаю тремтливі осіннії чари…
Я тримаю в обіймах засмучену й ніжну природу,
Під ногами моїми руйнується жовтеє листя,
Вдячне долі за те, що весна його знову народить…
Пломеніє багряним вогнем горобини намисто,
І вслухаюсь я в шерех життя, що ледь чутно відходить…
Я руками ловлю мерехтливії іскри світанку,
Я вдихаю гірку прохолоду нічних хризантем.
Я вітаю усмішкою мить полохливого ранку,
Відчуваючи серцем минущість життєвих проблем.
Але осінь мовчить, лиш малює на хмарному небі
Несподіваним відблиском сонця, що хмари прорве:
“То все вічність, дитино, що змінює лик при потребі,
То все лиш існування, що вічне і завжди живе!”
Немає коментарів:
Дописати коментар