Валерій Гнатюк.Ода рабству

Вже незалежності тринадцята річниця,
А що у душах й головах змінилось?
У меншовартості болоті з головою:
Були рабами – ними й залишились.
Та як билину вітер колихає,
Отак і нас хитає з боку в бік;
То до Москви хитне, то до Європи,
То до Америки, що має "десь” усіх.
Самі ж навести ладу неспроможні,
Нездатні ні творить, ні будувать,
Ми можемо лиш бідкатись і плакать,
Жувати соплі, шморгать та ковтать.
Та ще дивуємося гірко й щиро:
Чому усі завжди кепкують з нас?
Та ми ж самі себе ні в, що не ставим
І опускаєм в яму повсякчас.
То що іще про нас подумать можуть,
Коли свою ми гідність продаєм?
У фільмі, де паплюжиться козацтво
Міністр культури гетьманом стає!
У іншім майже культовім "шедеврі”
Маніяк-москаль стріляє в наших земляків
Під музику немитих виконавців,
Під ритми українських рок-гуртíв.
І "явище” посунули на "Оскар”,
Картину вперли про татар, що вже такі
Хороші й мирні – ми ж їх грабували:
Й перед всім світом ріжуть козаків.
Та розвели повій, паяців на екрані:
Віагр, сердючок, ректорів, кролів.
Оце культура в нас національна!
Та на закуску трохи бубнів й гопаків.
Та я б донизу вішав головою
Таких митців, акторів і співців.
Ви геть зганьбили і заплямували
Народ свій чорно серед всіх країв.
А, що творúться в телерадіоефірі?
Там нашому дорівнює нічого,
На, що ж тоді ми будем сподіватись,
Що в нас лишилось свóго і святого?
Русифікація крокує переможно:
Я вже й мовчу про харкови-донбаси –
У серці України не знайдéте,
Де б вчились мовою своєю – свинопаси.
А "геніальне освітянське товариство”
У носі колупається й мовчить;
Нові придумує все правила та букви,
Ту мову загнану все править і кроїть.
До того докроїлися потвори ,
Що навіть грамотні не вміють вже писать,
Увесь народ невігласом зробили,
І ті, що вчить хотіли вже й не вчать.
Давно все людство розібралось остаточно
З солдатами минулої війни:
Там всі герої, молодці і ветерани,
Ніхто нікому в ніс не тицяє вини.
Це в "незалежній” може бути Україні:
Катам НКВД щорік чіпляють ордени,
Того ж, хто бивсь за тую незалежність
Ніяк не визнають учасником війни.
Це не маразм? Це не шизофренія?
Де ми живем і хто ми є такі?
Чому ще до сих пір кумири звіра
Стоять на площах з чорним помахом руки?
Куди нас та рука ще досі кличе?
В тюрму народів – іго "братнього Кремля”?
Та ми з колін іще наразі й не вставали,
Перед всіма рачкуєм, як маля.
Есесівцям варшавським догоджаєм,
Дугою спину перед варварами гнем,
Перед європами і янкі аж плазуєм,
Та думаєм, що ми кудись ідем.
Кому ми треба – голі і шмаркаті,
Кому ми треба – холуї, брудні хлопи?
Ніхто ніколи нас не прийме рівним другом,
Як ми, підніжки, не потрібні і собі.
Теж, вибрали керманича нівроку:
Розвів суцільний збоченський бедлам,
Завів народ у безпросвітні злидні,
Перед всім світом раком став і сам.
А безліч партій, партійок та рухів
Своєї шкури лиш ладнають справи:
Їм бáйдуже, що гине Батьківщина,
Їм бáйдуже і нація й держава.
То хто ж ми є із цим і після цього?
Точніш не ми, а ви – я не такий.
А я скажу із правом і без права:
Ошпарю правдою протухлії мізки.
Я оду рабству в вічі всім кидаю!
Ви є раби, мізерні ви раби!
Немає духу, гонору й ідеї ,
А є душок духовної ганьби!
О, як я хочу зараз помилятись!
Усе б віддав, щоб це було не так.
Невже один я патріот і українець,
Невже один серед рабів козак?
Що не один? То де ж ви подівались?
Чому еліта нації мовчить?
Заткнули рот гнилою ковбасою:
Жеріть, смокчіть та тільки не кричіть.
Кому "геройську зірку” приліпили,
Кому найвищу премію дали:
Та нате кістку , тіштесь, дурноверхі,
Й щоб нічичирк, ні звуку із імли.
Чи не усіх купили і приспали?
То де ж ви є, блаженні бунтарі?
Гуде набат: пора, пора вставати!
І йти у бій на вранішній зорі!
Моя зоря-заграва запалала:
Хай все горить у праведнім вогні,
Бо я не раб – я вільний, гордий воїн,
І біля мене є ще місце на коні!