Опустились крила
У моєї мрії,
Вибились із сили
Думи відлетіли,
І святі, і грішні,
Голову обсіли
Висновки невтішні.
Сіла я та й плачу,
Хліб кришу додолу,
Може, птах удачі
Прилетить до столу?
Може, птах казковий,
Що блакитне пір’я,
Завіта раптово
На моє подвір’я?...
Змилувалась птаха,
З висоти злетіла,
На узбіччі шляху
Біля мене сіла.
Сині крила склала,
Ледь причепурилась,
І мене спитала,
Чом я зажурилась.
“Як же не журитись,
Сліз гірких не лити,
Тяжко поміж люди
В білім світі жити…
Тяжко відчувати
Усі ганджі власні,
У душі ховати
Почуття невчасні…”
Птаха відповіла:
“Не треба журитись,
Тобі пощастило
Такою вродитись,
Вміти зустрічати
Мрій своїх світанок,
Почуття сплітати
В барвистий серпанок.”
Я зітхнула тяжко:
“ Те все ніц не варте,
Знаєш, люба пташко,
Мабуть, то все жарти,
Про свободу слова,
Про думок свободу…
Ти ж не гірше знаєш
Людськую природу…”
“Знаю, - птах туркоче –
Та справа не в тому,
Душа твоя хоче
Вернутись додому…
Знаєш, чом ти шляху
Подолать не в змозі?
Йдеш ти, повна страху,
По чужій дорозі.
Бачиш – степ широкий,
В ньому ні стежини…
Там ти не зустрінеш
Жодної людини.
Наліво, направо,
Твори свою долю!
Не існує правил –
На все твоя воля”.
Й ніби сонце встало
Над степом широким,
Небо засіяло
Синім і глибоким…
Обізвався вітер
Лагідно і стиха…
Наповнила душу
Неземная втіха…
Я низьким поклоном
Віддячила птаху,
Й повернула в поле
Із битого шляху,
І мені здавалось,
Ніби я летіла…
І були у мене
Ніжно-сині крила…
Немає коментарів:
Дописати коментар