Золотих не хочу лаврів
З ними щастя не здобуду,
А як ними увінчаюсь
То поетом вже не буду.
Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золоті тонкії сіті.
Не поет хто забуває,
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани.
Леся Українка
Сміюся і кепкую я зухвало
З «митців-піїтів» нинішніх часів,
Не бачу лúцарів-князів пера-кинжала,
Лиш юрби титулованих рабів.
Не видно отаманів шаблі-слова
Немає вільних соколів-думок,
Лише нудна римована полова,
Рядків пустих зашпортаний танок.
Моя Ти земле, рідна наша Мати,
Невже вогонь глибинний Твій зітлів?
Невже Ти змучилась народжувать-плекати
Вкраїнок, Кобзарів, Каменярів.
Де ділись правдолюби-світоборці,
Убогі духом вічні бунтарі?
Де величі Твоєї славотворці –
Провісники досвітньої зорі?
Де ті, кому вінця миліші грати?
Де ті, кому любіше рабства кат?
Де Совість Нації – безсмертнії солдати?
Де руки, що вдаряють у набат?
Де спраглих душ Керманичі-Енеї?
Де маяки в холодній тьмі ночей?
Пророки де? Мойсеї, Прометеї?
Де світоч для засліплених очей?
Збіговисько паяців й словоблудів –
Оце Твої поети є тепер!
Солодка твань придворних лизоблюдів,
Невільників безкрилих слів і пер!
До біса ваші вишукані метри!
Туди ж п’янких епітетів розмай,
Коли нема жаги борні і жертви
Та мук святих за свій стражденний край.
До біса золотії лаври слави!
Лиш чистоплюйство загнаних умів,
Лише тавро коштовної оправи
І недолугість схилених голів.
До біса те краси буяння в літі!
До біса мандоліну і любов,
Як думка вільна сплутана у сітях,
Та на руках дзвін золотих оков.
Немає коментарів:
Дописати коментар